ІВАН МАТВІЙОВИЧ ЖМУРКО –

ГЕРОЙ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

Народився Іван Матвійович Жмурко в селі Степашках Гайсинського району Вінницької області 29 серпня 1914 року.

Поховавши в період голодомору батька й матір 14-річний хлопчина відразу подорослішав на кілька років. В душі поклявся, що не дасть померти трьом меншим сестричкам, отже тепер він їм – батько й мати.

Закінчив семирічку, працював у колгоспі. Шістнадцятирічним юнаком І. Жмурко залишив своє рідне село Степашки. Працював на будівництві Дніпровської ГЕС. А з 1935 року, коли виповнився 21 рік розпочав службу в Червоній Армії, далі закінчив піхотне училище, служив на кордоні командиром роти.

Згодом у 1939 році Іван навчався в Харківському військово-авіаційному училищі. А пройшов перше бойове хрещення у боях на Фінській війні.

Події 22 червня 1941 року застали молодого штурмана ланки бомбардувальників під Москвою.

Ворог мав значну перевагу в повітряних силах, тому перші бої за Смоленськ, Великі Луки та Калінін стали для лейтенанта Жмурка, як і для всіх пілотів Радянської Армії, справжнім пеклом.

Перші бойові вильоти пілот виконав 25 червня 1941 року. Щоразу піднімаючись у повітря, молодий пілот наказував собі не здаватись і бити фашистів, поки бачать очі та б’ється серце.

До серпня 1941 року від полку, у складі якого воював Іван Жмурко, залишилося лише декілька розрізнених екіпажів, які влилися у полк майора Полбіна (котрий згодом став двічі Героєм Радянського Союзу, генерал-майором).

З двох полків бомбардувального і винищувального, командирами яких були Герої Радянського Союзу майори Полбін та Клищов сформувалась група особливого призначення, підпорядкована Ставці Верховного Головнокомандуючого, яка діяла в найгарячіших точках воєнних дій.

В період осінньо-зимових боїв за Сталінград екіпажі здійснювали по 5-6 вильотів за добу. Часто такого навантаження не витримувала авіаційна техніка, виходила з ладу. Але молоді пілоти, загартовані в горнилі смерті, були на висоті. Залишатися на такому рівні їм допомагала мужня праця техніків, мотористі та зброярів, котрі з невичерпним ентузіазмом кували Перемогу.

Після розгрому фашистів під Сталінградом полк було перекинуто на Північний Кавказ, Кубань. Ворог тут лютував. Найдобірніші його сили після поразки під Сталінградом були підняті і кинуті в бій.

Одного разу під час атаки їхній екіпаж зустріли шаленим вогнем , між кабіною льотчика і правим мотором раптом вибухнув ворожий снаряд. Запалав мотор. На мить засліпило пілотів. Проте відважний екіпаж не повернув з бойового курсу. Важкі бомби продовжували сипатись на ворога.

І лише виконавши завдання палаючий бомбардувальник розвернувся. Знову сильно трусонуло. Іван Матвійович подивився на командира: бліде обличчя залила кров. Безживно впала голова, але руки ще тримали штурвал.

Секундна затримка – і буде пізно: літак втратить рівновагу і зірветься у “піке”. Жмурко миттєво потягнувся до штурвалу. Відсунувши від штурвала непритомного пілота взявся керувати літаком сам і вирівняв машину в лінію горизонтального польоту.

Скалічений літак піддався атаці чотирьох винищувачів. Стрілок-радист старшина Архипов відбивав атаки, поки билось його серце.

Лінія фронту залишалась позаду. У кабіні більше знаходитися не можна: палає одяг, полум’я лізе до обличчя штурмана, до рук, що стискають штурвал. Врахувати безвихідне становище і будучи уже над своєю територією на висоті 200 метрів, Іван Жмурко дав команду стрибати. З труднощами витягнув з кабіни мертвого командира Курбасова. Водночас з відкриттям парашута гримнув вибух: літак не долетів до землі 40-50 метрів.

Не зважаючи на важкі опіки та тілесні ушкодження, Іван Жмурко поховав на місці загибелі літака стрілка-радиста старшину Архипова, а тіло капітана Курбасова наступного дня доставив у свою частину.

За виявлення мужності і героїзму, а також бойовий подвиг був нагороджений третім орденом – Вітчизняної війни 1-го ступеня під номером – 314.

Потрапив у госпіталь, але з госпіталю штурман виписався передчасно, бо не мислив життя без неба та своєї “роботи”.

Особливо яскраво проявилась майстерність І. Жмурка в боях при прориві східно-пруської оборони супротивника, в битвах за Кенігсберг та Зенлондський півострів навченого мистецтву навігації та бомбардування, принесли йому десятки бойових успіхів. Особливими були успіхи Жмурка при бомбометанні з пікіруванням.

Вміння очно розраховувати час та спрямувати літак на ціль, влучно відбомбитися – його найкращі якості.

При бомбардуванні фашистського аеродрому, де базувалося до 100 літаків ворога, ведучий групи у складі авіаційного полку знищив 32 німецькі літаки підірвав склад з пальним, вивів з ладу льотне поле, знищив автоматизацію та масу іншої техніки.

Зі мужність і героїзм проявленні на Західному Калінінському, Сталінградському, Донському, Північно-Кавказькому, 3-му Білоруському, 1-му і 2-му Прибалтійському фронтах Великої Вітчизняної війни, штурману ескадрильї 35-го гвардійського бомбардувального, авіаційного ордена Суворова Сталінградського полку, гвардії капітану Жмурку Івану Матвійовичу, присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Він нагороджений орденами Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни 1-го ступеня, двома орденами Червоної зірки та багатьма медалями.

Свій останній бойовий політ І. Жмурко здійснив 8 травня 1945 року, в день підписання акта про капітуляцію фашистської Німеччини.

Закінчилась війна. Знову ожили для весни і для кохання обпалені війною людські душі. Почалась відбудова матеріальних і духовних цінностей.

Цей життєвий вир захопив і Івана Жмурко, котрому численні поранення на завадили закінчити Військово-Повітряну академію і освоїти найновіші зразки реактивної техніки, щоб потім передати свій фронтовий та професійний досвід молодим авіаторам, гартуючи юні кадри для Югославської народної армії.

Під час одного з польотів 4 серпня 1955 року І.М. Жмурко загинув.

На центральній вулиці Степашок в невеличкому сквері поховали Героя. Тут встановили його бюст.

 

Література:

- Жмурко Иван Матвеевич // Овеянные славой имена. Герои Советского Союза: Уроженцы Винниччины. – Одесса, 1989. – с. 312.

- Волинець В. Безсмертний сокіл // Трибуна праці. – 1974. – 6 серп.

- Волинець В. Зорі на крилах // Вінниц. правда. – 1977. – 21 серп.

- Пічкур Д.Гарт: герої і подвиги // Вінниц. правда. – 1981. – 29 квіт.

- Сахневич О., Воронюк О. Сильніше смерті // Сяйво золотих зірок. – 1970. – с. 96-98.

- Слідами фронтової листівки // Вінниц. правда. – 1962. – 23 лют.

- Ткачук О. Це потрібно живим // Трибуна праці. – 1989. – 13 лип.

- Юрчик З. Поклоніться героєві // Трибуна праці. – 1988. – 14 квіт.

- Тарасюк В. Життя - Вітчизні.// Трибуна праці - 1995. – 28 лип.

- Хритсова О. Є в Степашках пам’ятник // Вінниц. газета. – 1995. – 15 квіт.