Розмова про таку відпустку була б дещо іншою, якби законотворці Законом № 530-IX не доповнили оперативно ст. 26 Закону України "Про відпустки" (далі — Закон про відпустки) новою нормою.
Вона звучить так: "У разі встановлення Кабінетом Міністрів України карантину відповідно до Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" термін перебування у відпустці без збереження заробітної плати на період карантину не включається у загальний термін, встановлений частиною першою цієї статті".
При цьому у п. 1 розділу ІІ "Прикінцеві положення" Закону № 530-IX передбачили: на період встановлення карантину або обмежувальних заходів, пов'язаних із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19) роботодавець може доручити працівникові виконувати протягом певного періоду роботу, визначену трудовим договором, вдома, а також надавати працівнику за його згодою відпустку.
Чому важлива новація, запроваджена Законом № 530-IX? Бо у загальному випадку відпустка за власний рахунок, встановлена за згодою сторін тривалістю більше, ніж 15 календарних днів, — порушення КЗпП. Тому без відповідної появи у Законі про відпустки ч. 3 ст. 26 усі роботодавці, які б перехопили край зі строком неоплачуваної відпустки (а це сталось би неодмінно, бо з 17 березня по 3 квітня — уже маємо 18 календарних днів), ризикували отримати адмінштраф за порушення трудового законодавства. А за такий проступок посадовим особам юрособи-роботодавця доводиться викладати зі своєї кишені від 510 до 1700 грн (ч. 1 ст. 41 КпАП).
Однак, на жаль, законотворці не уточнили, про який саме вид відпусток йдеться у п. 1 р. ІІ "Прикінцеві положення" Закону № 530-IX. Тож, якщо прямо слідувати вимогам цього нормативу, то потрібно зробити висновок: це правило поширюється на усі види відпусток під час карантину, за виключенням тих, щодо яких діють спеціальні норми, які передбачають надання роботодавцем відпусток в обов’язковому порядку за бажанням працівника.
Отже, коли йдеться про надання відпустки працівникам на час карантину відповідно до ст. 26 Закону про відпустки, вважаємо, що таку відпустку надають за згодою сторін — працівника та роботодавця. Тож надати таку безоплатну відпустку працівникам можна лише за бажанням працівника, а не з ініціативи роботодавця. Свого часу аналогічний висновок щодо надання відповідних відпусток саме за угодою сторін робило й Мінсоцполітики у листі від 19.09.2013 р. № 416/13/116-13. Тому ми не радимо роботодавцям виступати ініціаторами надання зазначених відпусток. Працедавець, на нашу думку, може лише повідомити працівників про те, що згідно з нещодавно прийнятими змінами у законодавстві вони мають право піти в неоплачувану відпустку на період карантину. Своєю чергою працівник може прийняти на озброєння таку інформацію і побажати піти у таку відпустку. Якщо так, то працівнику потрібно своє бажання піти у безоплатну відпустку "викласти на папері", тобто повідомити про нього роботодавця письмово.
З іншого боку, зважайте: те, що працівник бажає піти у безоплатну відпустку на час карантину відповідно до ст. 26 Закону про відпустки, аж ніяк не гарантує 100%-го її надання роботодавцем. Адже останній вправі як надати таку відпустку, так і відмовити у її наданні. І в разі відмови працедавця пере-вести трудові відносини на "карантинні рейки" слід іншим способом, скажімо через встановлення ре-жиму надомної (дистанційної) праці, простою тощо.
Винятком буде ситуація, передбачена в Законі про відпустки для іншого виду відпустки без збереження заробітної плати на час карантину, яку надають працівникам на підставі суб'єктивного права, тобто в обов'язковому порядку, не зважаючи на бажання чи небажання цього з боку працедавця. А саме: у п. 3-1 ч. 1 ст. 25 Закону про відпустки передбачено: відпустка без збереження заробітної плати надається працівникові в обов'язковому порядку, якщо це матері або інша особа, зазначена у ч. 3 ст. 18 цього За-кону, а відпустка потрібна для догляду за дитиною віком до 14 років на період оголошення карантину на відповідній території.
Інші особи, крім матері, які можуть претендувати на таку відпустку: батько дитини, баба, дід чи інший родич, який фактично доглядає за дитиною, або особа, яка усиновила чи взяла під опіку дитину, один із прийомних батьків чи батьків-вихователів.
Отже, у наданні такої відпустки роботодавець не може відмовити працівнику. Для того, щоб піти у таку відпустку працівнику слід написати заяву про її надання, а роботодавцю видати на його підставі відповідний розпорядчий документ. Відмовляти працівнику в наданні такої "батьківської" відпустки означає роботодавцю наражати себе на штрафи за ст. 265 КЗпП, а безпосередньому керівнику підприємства (директору чи фізособі – підприємцю) – наражатися на адміністративний штраф згідно з ч. 1 ст. 41 КпАП.
До речі, для того, аби піти у відпустку "за власний рахунок", зовсім не обов’язково відпрацьовувати 6 місяців у перший рік роботи. Адже стаж не впливає на можливість використання такої відпустки. Роботодавець надає її в з огляду на виникнення певних обставин, у зв’язку з особливим статусом співробітника або за взаємною згодою сторін, тобто за погодженням з відповідним працівником
Управління Держпраці у Вінницькій області